«Білий терор» на Миколаївщині (серпень 1919 р. – лютий 1920 р.)

Серединський Олександр Валентинович
член науково-експортної ради державного архіву Миколаївської області, кандидат історичних наук

Здійснення продрозкладки та жорстока репресивна політика більшовиків налаштувала більшість українського селянства проти радянської влади. Білогвардійські війська генерала Денікіна скористалися цією обставиною і влітку 1919 р. захопили значну територію України. 18 серпня 1919 р. білогвардійці захопили м. Миколаїв, а до кінця місяця – майже всі населені пункти сучасної Миколаївської області. Проте денікінський режим не мав позитивної ідеології, що стало головною причиною його поразки. Денікінці, прихильники «єдиної і неділимої росії» однаково не сприймали як більшовицький, так і уенерівський уряди, боролися не тільки з українським національно-визвольним рухом, а й з будь-якими проявами українського національного життя. Білогвардійський генерал Антон Денікін відверто написав у своєму щоденнику: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні – тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або – приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і більшовиків» [14, с. 236-237].

Захопивши м. Миколаїв, денікінці спробували домовитись про співробітництво з членами демократичної думи, яка у 1918 році була розігнана німцями. Однак, члени миколаївської демократичної думи на чолі з Володимиром Костенком відмовилися співпрацювати з білогвардійцями. Тоді денікінський генерал Яків Слащов поновив діяльність миколаївської цензової царської думи, яка вже на першому організаційному засіданні 20 серпня 1919 р. вітала «визволителів» міста від більшовицького режиму [2, арк. 13]. Міським головою було обрано Дмитрієва, його заступником – Бурцева. Членами миколаївської управи стали – Гайдученко, Лук’янов, Каплан, Цинкевич та Федоров [3, арк. 10]. У цей же день була відновлена діяльність миколаївського градоначальства [4, арк. 6].

Денікінці одразу повели жорстоку політику проти своїх противників. 10 вересня 1919 р. тимчасово виконуючий справи миколаївського градоначальника полковник Матвєєв видав наказ, що всі спілки та товариства, які не надали свої статути або не затвердженні окружним судом, вважатимуться закритими [2, арк. 14]. Свободи слова у пресі не було. З 18 листопада 1919 р. запроваджувалась попередня цензура для друкованих видань [2, арк. 15]. Легально діяли тільки окремі профспілки, які видавали свою газету «Луч» [15, с. 95]. Противники денікінського режиму підлягали під дію постійного військово-польового суду. За супротив денікінській армії розстрілювали [5, арк. 10-11]. Значна кількість заарештованих, згідно з постановами начальника миколаївського контррозвідувального пункту, направлялась до миколаївської каторжної в’язниці [6]. В алфавітній книзі арештантів миколаївської каторжної в’язниці у період денікінщини значилось більше 3 200 осіб [7, арк. 1-54]. До того ж економічне та фінансове становище у м. Миколаїв при білих було тяжким. Міське господарство знаходилось у зруйнованому стані. Офіційний робочий день тривав 11-12 годин, збільшилась кількість безробітних, лютувала епідемія тифу [15, с. 95; 18, арк. 100].

В умовах жорстокого білогвардійського терору у м. Миколаїв створювались підпільні групи. Так, на початку жовтня 1919 р. у місті діяла підпільна більшовицька організація, яка налічувала близько 200 людей [18, с. 100]. Але незабаром денікінцям вдалося натрапити на слід підпілля. За наказом генерала Я. Слащова у ніч на 20 листопада 1919 р. на площі перед заводом «Руссуд» було розстріляно 61 особу [8, арк. 1-3]. У метричних книгах релігійних установ м. Миколаїв, які зберігаються у державному архіві Миколаївської області, є відомості про розстріл осіб за супротив денікінській владі [9].

Жорстока доля спіткала і мешканців сільської місцевості, де відновлювалось поміщицьке землеволодіння. Селяни мусили повертати поміщикам третину хліба з кожної десятини, половину зібраного на поміщицьких землях сіна, 1/6 картоплі та овочів, до 1 вересня здати денікінській армії 5 пудів зерна з кожної десятини [15, с. 37]. Така денікінська політика викликала незадоволення українських селян, яке згодом переросло у повстанський рух. З вересня 1919 р. по січень 1920 р. на території сучасної Миколаївської області відбулося не менше 90 селянських повстань різних типів: більшовицькі, боротьбистсько-борьбистські, національні, промахновські [18, с. 101].

У с. Анатолівка в грудні 1919 року створено партизанський загін під командуванням Ф. Воскова та К. Сичова. 21 січня 1920 р. повстанці розгромили білогвардійський загін чисельністю 100 чоловік, що прибув до села [15, c. 205]. У містечку Братському на початку січня 1920 р. організовано партизанський загін. Командування білих кинуло проти повстанців каральні загони із Вознесенська. Запеклі бої тривали з 6-го до 20 січня 1920 р., поки повстанці не відступили перед переважаючими силами денікінців. Захопивши Братське, білогвардійці спалили 37 будинків партизан [15, с. 243].

У грудні 1919 р. проти денікінців повстали мешканці болгарської колонії Тернівка. Супротив жорстоко придушили каральні загони білих, але на цьому боротьба не закінчилася. Під час відступу білогвардійських військ із Миколаєва на них напав 1 січня 1920 р. озброєний загін тернівців. Проти денікінської політики реквізиції виступило населення німецьких колоній Ландау, Блюменфельд та Мюнхен [16, с. 88-89].

Унікальним явищем стало створення формувань державного типу – Висунської і Баштанської республік. Мешканці Висунська та Полтавки-Баштанки розпочали боротьбу проти денікінців у вересні 1919 р. Уряд Висунської республіки очолив есер-боротьбист Ф.С. Юхименко. Заступниками були боротьбист П. Тришевський та більшовик М.Ф. Луняка. Керівником ради оборони став більшовик М.С. Шевченко, а начальником кінноти – колишній прапорщик З.Н. Мурлян. Висунська республіка включала більше 15 населених пунктів і займала територію 1,75 тис. квадратних кілометра. Її військові сили налічували понад 3,5 тис. бійців, з яких – 1 тисяча кіннота. Баштанська республіка мала чітку військову структуру. Командири штабу: П.М. Тур, есер-борбист, та І.М. Тур, безпартійний. Членами штабу були представники та прихильники різним партіям: більшовикам, боротьбистам, анархістам. Військові сили баштанців налічували шість полків. Територія республіки становила 1,5 тис. квадратних кілометрів. Повстанці обох сіл відбили ряд білогвардійських атак, провели значні бойові операції, серед яких похід висунчан на Херсон, а баштанців – на Миколаїв. І хоча їм не вдалось захопити ці міста, але вже сам наступ на Миколаїв та Херсон був величезною моральною перемогою селян [17, с. 78-79].

На початку листопада 1919 р. денікінці розпочали масштабні операції проти селянського супротиву. Білогвардійський генерал Я. Слащов погрожував мешканцям повсталих сіл періодом «зорі на всю ніч», якщо вони не складуть зброї [10, арк. 85]. Після запеклих боїв 19 листопада 1919 р. білогвардійці вдерлися до с. Полтавка-Баштанка та вчинили жорстоку розправу над його мешканцями. Денікінські карателі розстріляли та закатували 852 людини, спалили 350 дворів [15, с 158]. 21 листопада 1919 р. білогвардійці захопили с. Висунськ. Було знищено, розграбовано нерухомого та рухомого майна на суму 59 млн 236 тис. 221 крб. Серед знищеного майна було: 137 будинків, 6 млинів, 39 сараїв, 18 конюшень та ін. [11, арк. 26].

У зв’язку з наступом частин червоної армії денікінці стали проводити мобілізацію населення. Так, 10 грудня 1919 р. була оголошена мобілізація у добровольчу армію осіб 1892-1898 років народження [12, арк. 15], а наказом коменданта м. Миколаїв від 9 січня 1920 р. – осіб 1885-1891 років та 1899-1900 років народження [13, арк. 1]. Наприкінці грудня 1919 р. наказом миколаївського коменданта місто оголошено у стані облоги [1], а 31 грудня 1919 р. запроваджено загальну трудову повинність [2, арк. 16]. Однак, вже нічого не могло врятувати денікінський режим, який доживав на Миколаївщині останні дні. Відступаючи, білогвардійці продовжували політику терору проти місцевого населення. Так, у с. Криве Озеро вони вбили майже 400 мирних мешканців [15, с. 456].
31 січня 1920 р. частини червоної армії вступили до м. Миколаїв, а вже на початку лютого на всій території Миколаївщини була встановлена радянська влада. На зміну денікінському режиму прийшов більшовицький зі своєю жорстокою політикою продрозкладки та масовими репресіями проти українського селянства.

Список використаних джерел:
1. Газ. «Луч», № 21, 27 грудня 1919 р.
2. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), ф. П-1817, оп. 2, спр. 321.
3. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 548.
4. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 349.
5. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 285.
6. ДАМО, ф. Р-332, оп. 1, спр. 1-12.
7. ДАМО, ф. 250, оп. 3, спр. 69.
8. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 580.
9. ДАМО, ф. 484, оп. 1, спр. 1574, арк. 109-110; спр. 1603, арк. 196, 203-204, 206-207; спр. 1712, арк.79-81.
10. ДАМО, ф. Р-2062, оп. 1, спр. 3.
11. ДАМО, ф. Р-152, оп. 1, спр. 11.
12. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 321.
13. ДАМО, ф. 252, оп. 1, спр. 3117.
14. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 488 с.
15. История городов и сёл Украинской ССР. Николаевская область. Главная редакция Украинской советской энциклопедии. Киев, 1981. – 712 с.
16. Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917-1931). – Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ імені Петра Могили, 2008. – Історична бібліотека МДГУ. – Кн. 1. – 156 с.
17. Котляр Ю.В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917-1925). – Миколаїв – Одеса: «ТОВ ВіД», 2003. – 194 с. : 2 іл.
18. Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Історія рідного краю. Миколаївщина: Навчальний посібник. – 2-ге вид., Миколаїв: Ви-во МДГУ ім. П. Могили. Одеса: ТОВ ВіД, 2003. – 280 с.